Є сфера життя в людини, якій у молодості не заведено приділяти уваги – СЕНСИ. В юності про це не замислюються. Але з кожним роком часу людина все більше звертає на цю сферу свою увагу.
Чим більший рівень стресу і катастрофи, через які проходить душа людини, тим більше вона потребує сенсу свого буття, щоб витримати, щоб не здатись. Сенс стає силою і водночас дороговказом, світлом маяка серед темряви.
Викладаю уривок – роздуми однієї з моїх улюблених книг Віктора Франкла «Сказати життю - ТАК» для всіх, хто задається питанням сенсу свого життя в Україні та не тільки:
Поставити питання про сенс життя
Вся складність у тому, що питання про сенс життя має бути поставлене інакше. Треба вивчити самим і пояснити тим, що сумніваються, що справа не в тому, чого ми чекаємо від життя, а в тому, чого воно чекає від нас. Говорячи філософськи, тут необхідний свого роду коперніканський переворот: ми маємо не питати про сенс життя, а зрозуміти, що це питання звернене до нас — щодня та щогодини життя ставить питання, і ми повинні на них відповідати — не розмовами чи роздумами, а дією, правильною поведінкою.
Адже жити — зрештою, означає нести відповідальність за правильне виконання тих завдань, які життя ставить перед кожним, за виконання вимог дня та години. Ці вимоги, а разом з ними і сенс буття, у різних людей та в різні миті життя різні. Отже, питання сенс життя не може мати загальної відповіді. Життя, як ми його тут розуміємо, не є чимось невиразним, розпливчастим — воно конкретне, як і вимоги його до нас у кожний момент теж дуже конкретні. Ця конкретність властива людській долі: у кожного вона унікальна та неповторна.
Жодну людину не можна прирівняти до іншої, як і жодну долю не можна порівняти з іншою, і жодна ситуація точно не повторюється — кожна закликає людину до іншого способу дій. Конкретна ситуація вимагає від нього то діяти та намагатися активно формувати свою долю, то скористатися шансом реалізувати у переживанні (наприклад, насолоді) цінні можливості, то просто прийняти свою долю.
І кожна ситуація залишається єдиною, унікальною і в цій своїй унікальності та конкретності припускає одну відповідь на запитання — правильну. І якщо доля поклала на людину страждання, вона повинна побачити в цих стражданнях, у здатності перенести їх своє неповторне завдання.
Він повинен усвідомити унікальність свого страждання - адже у всьому Всесвіті немає нічого подібного; ніхто не може позбавити його цих страждань, ніхто не може випробувати їх замість нього.
Однак у тому, як той, кому дано цю долю, винесе своє страждання, полягає унікальна можливість неповторного подвигу. Для нас, у концтаборі, все це аж ніяк не було абстрактними міркуваннями. Навпаки, такі думки були єдиними, що ще допомагало триматися. Триматися і не впадати у відчай навіть тоді, коли вже не залишалося майже жодних шансів вижити.
Для нас питання про сенс життя давно вже далеке від того поширеного наївного погляду, який зводить його до реалізації творчо поставленої мети. Ні, мова йшла про життя в її цілісності, що включала в себе також і смерть, а під змістом ми розуміли не тільки «сенс життя», а й сенс страждання та вмирання. За цей сенс ми виборювали!
Віктор Франкл
