— Від кого ти втікаєш? — запитав я клієнтку.
— Від своїх страхів, — одразу відповіла вона.
Я зробив паузу і знову запитав те саме:
— Від кого ти втікаєш?
— Від конфлікту, — трохи впевненіше мовила вона.
Я подивився їй у очі й сказав повільно:
— Послухай уважно... Від кого ти втікаєш?
Вона раптом затихла. Повітря в кімнаті ніби поважчало. За кілька секунд вона ледь чутно прошепотіла:
— Від себе...
Ця пауза й цей шепіт — найцінніший момент усієї сесії.
Зверніть увагу, як хитро влаштований наш мозок. Коли нам боляче або тривожно, ми миттєво вдягаємо маски. На перше запитання психіка підкинула красиве й розумне пояснення — "страхи". На друге — звалила все на обставини й людей: "конфлікт". Це зручна позиція. Вона створює ілюзію, ніби проблеми живуть десь зовні, а ми просто жертви ситуації.
Але якщо прибрати ці виправдання й поставити те саме питання втретє, розум здається. І вилазить гірка правда: ми роками бігаємо не від босів, чоловіків, жінок чи тривог. Ми біжимо від себе справжніх.
Чому? Бо зустріч із собою — це найстрашніше, що може статися. Вона вимагає зняти всі ілюзії й чесно визнати: моє життя — це результат моїх власних виборів. Це лякає. Але тільки в цій точці зникає потреба крутитися як білка в колесі й шукати винних.
Коли ти нарешті зупиняєшся й дивишся собі в очі, втеча закінчується. І починається справжнє життя.
Якщо ви втомилися бігати по колу й шукати винних у своїх тривогах, чекаю вас на сесії. Зупинимося й розберемося разом.
